3

Наступного дня вона пішла у лікарню, у супроводі подруги, доньки та зятя.Вона гарно вдяглася. Було помітно, що вона поспішала, вона оглядалася по сторонах. Можливо на той час вона міркувала чи зможе ще коли-небудь побачити це все. З тяжким серцем я вийшов провести її.

Протягом двадцяти днів, я щоденно провідував ії у лікарні, проводив з нею багато часу. Я сам доглядав ії, сидів біля ії ліжка, розмовляв з нею. Але ії хвороба продовжувала оскладнюватися, вона слабшала з кожним днем.

У той час не було доглядальниць, все окрім їжі потрібно було влаштовувати самостійно.

Я чув, що ії називали вольовою людиною, казали, що вона кожного дня з ранку та ввечері, з великими зусіллями підіймалася з ліжка, сама йшла у тулетну. Лікар сказав мені що вона не витримає операції, а якщо й витримає, то в найкращому випадку, вона протяне ще десь місяць. Пів місяця після госпіталізації ії до лікарні, були дуже щасливими, незважаючі на всі труднощі. Ми разом провели останній спокійний період, який я не можу забути й сьогодні. Але через два тижні, ії хвороба знов набула розвитку, одного дня, під час обіду, лікар наказав синові розшукати мене. Він повідомив, що хворій неодмінно потрібна операція. Але ніхто не може гарантувати успішний результат, якщо ж не робити операцію, то о наслідках страшно навіть думати. Лікарю було потрібне моє рішення, та їі згода. Я прийняв рішення пойти до неї, та все пояснити. Вислухав мене, вона сказала тільки одне:«Здається нам потрібно попрощатися». Вона дивилася на мене з очами повними сліз. Я сказав: «Можливо...» та немов онемів. Прийшла головна медсестра заспокоїти ії, вона сказала: «Я буду з тобою, все обов´язково буде добре». Сяо Шань відповіла: «Якщо ти зі мною – я спокійна». Часу залишилося мало, лікарь та медсестри дуже швидко підготували все необхідне, та одразу ж повезли ії до операційної. Ми чекали декілька годин поки ії знов не відвезли в палату. Син був поруч з нею усю ніч. Через два дні захворів він сам, виявилося що в нього гепатит, який він привіз з Аньхою. Спочатку ми не розповідали Сяо Шань о хворобі сина, але вона постйно запитувала де він, що з ним. Я сам не знав як він, тому не міг заспокоїти ії. Ввечері, повертаючись до тихої, порожньої квартири мені хотілося прокричати: «Ці всі нещастя направлені на мене. Я повинен витримати!»

Мені потрібно бути вдячним тій добросердешній головній медсестрі, яка співчуваючі мені, переклала всю турботу о сині на свої плечі. Вона зробила все необхідне, щоб він був улаштованим у окрему палату, щоб у нього був своєчасний догляд та лікування. Незважаючі на те, що він сам був дуже хворим, він постійно запитував про матір, сподівався на покращення її стану. Сяо Шань, ледве дихаючі також постійно питала, як її син. Я бачив по ії очам, як вона прагнула зустрітися з ним. Та в неї не вистачило сил дочекатися зустрічі.