Припинивши навчання, я блукав серед дорослих, почавши довгий життєвий шлях «читання вухами». 200 років тому в моїх рідних місцях жив великий геній оповідання – Пу Сунлін, у нашому селі багато хто з людей, включаючи мене, є його нащадками. Працюючи на колективному полі, на скотарні виробничої бригади, на гарячому кані у дідуся й бабусі, і навіть на хиткому візку, що був запряжений волами, я почув безліч історій про демонів, історичних переказів, анекдотів. Ці історії, що тісно пов'язані з місцевою природою, історією роду, сформували в мене сильне почуття реальності.

Я і в мріях не міг собі уявити, що коли-небудь усе це стане моїм письменницьким матеріалом. У той час я був тільки дитиною, яку захопили ці історії, одержимий бажанням слухати розповіді людей. У той час я був абсолютним теїстом, я вважав, що все суще на землі має душу. Побачивши велике дерево, я відчував благоговіння. Побачивши птаха, я думав, що він у будь-який час може перетворитися на людину. Зустрівши незнайомця, я підозрював, що він перетворився на людину із тварини. Щоразу, коли вночі я вертався додому з контори виробничої бригади, безмежний страх охоплював мене, щоб підбадьорити себе, я біг і голосно співав».

«У лютому 1976 року мене призвали на військову службу. З чотирма томами «Короткого курсу загальної історії Китаю» за плечима, які мені допомогла купити мама, продавши свої весільні прикраси, я пішов з північно-східного села Ґаомі – з того місця, яке я, і любив, і ненавидів. Почався важливий період у моєму житті. Якби не величезні зміни й прогрес китайського суспільства за останні 30 років, якби не було реформ і відкритості, не було б і такого письменника, як я.

Серед нудного життя в казармі, мене захопили вивільнення свідомості й підйом літератури вісімдесятих років. Я з дитини, яка слухала історії, переказувала історії, ставав тим, хто почав намагатися розповідати історії за допомогою пера. Спочатку дорога не була рівною, у той час я ще не усвідомлював, що мій 20-річний досвід сільського життя є золотим дном для літератури. У той час я вважав, що література повинна писати про гарних людей і добрі справи, писати про героїчні приклади. Тому, хоча я й опублікував кілька творів, але їх літературна цінність була дуже низкою.

Восени 1984 року я був прийнятий на факультет літератури Інституту мистецтв Народно-визвольної армії. Під керівництвом мого наставника відомого письменника Сюй Хуайчжуна я написав твори «Осінні води», «Суха ріка», «Прозора морква» і «Червоний гаолян» та інші повісті й оповідання. В «Осінніх водах» уперше з'явився цей вислів «північно-східне село Ґаомі», з тих пір, немов селянин бурлака, який одержав клаптик землі, і я, літературний бурлака, нарешті, знайшов місце для життя. Я повинен зізнатися, що в процесі створення моєї літературної території «північно-східне село Ґаомі», американець Вільям Фолкнер і колумбієць Гарсіа Маркес стали для мене важливим джерелом натхнення. Я не ставився серйозно до читання їх книг, але їх небувалий героїчний дух надихнув мене, і я зрозумів, що в письменника має бути своє місце. Людина у повсякденному житті повинна бути скромною і поступливою, але в літературній творчості має бути дуже зарозумілою і самоправною.

Два роки наслідуючи цих майстрів, незабаром я усвідомив, що повинен якомога швидше піти від них. В одній статті я написав: «Вони – це дві палаючі печі, а я шматок льоду, якщо буду занадто близько до них, то можу випаруватися. За моїм досвідом, письменник може потрапити під вплив іншого письменника, тоді в того, хто вплинув, і в того, на кого вплинули, виникне спільність душі. Як говориться «мислять однаково». Тому, хоча я не так добре прочитав їхні книги, але прочитав тільки кілька сторінок, я зрозумів, що вони зробили, і зрозумів, як вони це зробили, і відразу зрозумів, що мені і як робити.

Те, що я повинен був робити, насправді, дуже просто – це, по-своєму, розповідати свою історію. Мій спосіб – це знайомий мені спосіб оповідачів книг на ринку, це те, як розповідали історії мої бабуся й дідусь, старі в селі. Відверто кажучи, коли розповідаю, то я не думаю, хто може бути моїм слухачем. Можливо, мої слухачі це такі люди як моя мама, а може бути, мої слухачі це я сам, моя власна історія з самого початку – це мій особистий досвід. Наприклад, дитина, яку били, в «Сухій ріці», або та дитина, яка не сказала і слова в «Прозорій моркві». Я, дійсно, через те, що зробив щось не так, був побитий батьком, я також, насправді, одного разу розтягував міхи для коваля на будівництві мосту. Звичайно, особистий досвід людини, яким би незвичайним він не був, не може без змін бути записаний у романі, роман вимагає вимислу, вимагає уяви. Багато друзів говорять, що «Прозора морква» це мій кращий роман, я проти цього не заперечую, і не погоджуюся із цим. Я думаю, що «Прозора морква» цей мій найбільш символічний твір, найбільш значимий. Ця чорна як смола дитина з надлюдською здатністю терпіти біль і надлюдською здатністю відчувати – є душею всіх моїх романів. Хоча в наступних романах, я написав багато персонажів, але немає жодного, хто був би ближчий моїй душі. Або ще можна сказати, що письменник створюючи певну кількість дійових осіб, завжди має головну. Ця спокійна дитина і є цією головною дійовою особою, вона нічого не говорить, але впевнено керує різноманітними персонажами, на сцені північно-східного села Ґаомі грає на повну силу.

Власна історія завжди обмежена, розповівши свою історію, слід розповісти історії інших людей. Тому історії моїх близьких, історії людей з мого села, історії моїх предків, які я чув з вуст старих, подібно солдатам, що отримали команду на збір, поринули із глибин моєї пам'яті. Вони з надією в очах дивляться на мене, очікуючи, щоб я написав їх. Мій дід, бабуся, батько, мати, старший брат, старша сестра, тітка, дядько, дружина, дочка – усі вони з'являлися в моїх творах, і багато з моїх родичів північно-східного села Ґаомі з'являлися на сторінках моїх романів. Звичайно, я піддавав їхній літературній обробці, щоб вони, перевершивши самих себе, стали літературними героями.

У моєму останньому романі «Жаба» виник образ моєї тітки. Через те, що я отримав Нобелівську премію, багато журналістів відправилися до неї додому брати інтерв'ю. Спочатку вона дуже терпляче відповідала на запитання, але дуже швидко їй це стало завдавати клопоту, вона втекла в повітове місто, де сховалася в будинку сина. Тітка, дійсно, послужила прообразом при написанні мною «Жаби». Але тітка в романі й тітка в реальному житті відрізняються як небо й земля. У романі тітка править владною рукою, іноді вона прямо-таки розбійниця, у реальності тітка добра й весела, хороша дружина й мати. У реальності пізні роки життя тітки щасливі, у романі наприкінці життя тітка страждає від безсоння через величезні щиросердечні страждання, одягнена в чорний халат, наче примара блукає в темряві. Я вдячний моїй тітці за вибачливість, вона не гнівалася за те, що я так описав її в романі, я схиляюся перед мудрістю моєї тітки, вона правильно зрозуміла складні зв'язки персонажів роману з реальними людьми.

Після смерті моєї матері я дуже горював, вирішив написати про неї книгу. Це той роман «Пишні груди, жирні сідниці». Оскільки задум уже дозрів у голові, тому що мене переповняли почуття, потрібно було тільки 83 дні, щоб я написав перший варіант роману обсягом у 500 тисяч ієрогліфів.