Я народився з бридкою зовнішністю, багато жителів села, побачивши мене, сміялися, і кілька задиристих учнів у школі через це побили мене. Я повернувся додому гірко ридаючи, мама сказала мені: «Сину, ти не бридкий. У тебе, що не вистачає носа, немає ока, руки ноги на місці, у чому ти бридкий? До того ж, якщо в тебе добре серце, ти робиш багато добрих справ, то навіть виродливий може стати гарним». Потім я виїхав у місто. Коли деякі не дуже культурні люди усе ще за моєю спиною й навіть просто в очі потішалися над моєю зовнішністю, то я згадував слова матері, і зі спокійним серцем вибачав їх.

Моя мати була неписьменною, але дуже поважала грамотних людей. Життя нашої родини було важким, часто недоїдали, але як тільки мені потрібно було купити книги й канцелярські товари, вона завжди мені це купувала. Вона була працьовитою, не терпіла ледачих дітей, але якщо я через навчання не встигав зробити роботу, вона ніколи не сварила мене.

Одного разу на ринок прийшов розповідач книг. Я крадькома втік слухати книгу, забувши про те, що вона наказала мені зробити. За це мати сварила мене. Увечері, коли при світлі маленької гасової лампи вона шила для родини одяг з бавовни, я не витримав і переказав для неї історію, яку почув від розповідача книг. Спочатку вона була трохи роздратована, тому що, за її уявленням, у розповідачів книг був язик без кісток, вони були ледарями, з їхніх вуст не можна було почути нічого хорошого. Але історія, яку я розповідав, поступово захопила її. Потім кожного ринкового дня вона більше не давала мені роботу, мовчки дозволивши мені йти слухати книги. На подяку за доброту матері й щоб похвалитися перед нею своєю пам'яттю, я історії, що почув удень, промовисто переказував для неї.

Незабаром мені вже було мало переказувати історії розповідачів книг, у процесі переказу я безупинно щось додавав і перебільшував. Я міг там, де це подобалося мамі, переробити сюжет, а іноді навіть змінити розв'язку історії. Моїм слухачем була не тільки моя мама, і моя старша сестра, моя тітка, моя бабуся – усі стали моїми слухачами. Дослухавши мою історію, моя мама іноді стурбовано, чи то мені, чи то розмірковуючи вголос говорила: «Синку, ким ти станеш, коли виростеш? Невже ти зможеш прогодуватися балаканиною?»

Я розумів заклопотаність матері, тому що в селі балакуча дитина всім набридає, а іноді й створює проблеми для себе й своєї родини. У романі «Віл» я описав таку дитину, яка набридає у селі своєю балаканиною – у цьому відображення мого дитинства. Моя мама завжди нагадувала мені, щоб я менше говорив, вона хотіла, щоб я був тихою, спокійною й щедрою дитиною. Але хоча мої очевидні великі здібності й величезне бажання говорити – це, безсумнівно, була велика небезпека, але мої здібності розповідати історії при цьому робили їй приємність, що викликало в неї глибоке протиріччя. Як говориться «легко змінити країну, важко змінити характер», незважаючи на серйозні наставляння моїх батьків, я не позбувся моєї природної схильності говорити, що робить мій псевдонім «Мо Янь» («Не говори»), досить іронічним.

Не закінчивши початкову школу, я припинив навчання, а тому що я був юним і слабким, то не міг виконувати важку роботу, тільки міг на толоці в бур'янах пасти корів і овець. Коли я із чередою, проходячи повз ворота школи, бачив, як мої колишні однокласники гомонять на шкільному дворі, моє серце переповняв сум. Я глибоко усвідомлював біль людини – нехай навіть дитини – після того, як вона залишила колектив. Коли приходив на пустир, то відпускав корів і овець, дозволяючи їм самим пастися. Блакитне небо, наче море, безкрайній луг, навколо нікого не видно, не чутні голоси людей, тільки птахи співають у небі. Я почував себе дуже самотнім, було дуже сумно, у серці порожньо. Іноді я лежав на траві, дивлячись, як на небі ліниво пливуть білі хмари, у моїй голові виникала безліч незбагненних фантазій. У наших місцях поширено багато історій про лисиць, які перетворюються на красунь. Я фантазував про те, щоб з'явилася лисиця, яка, перетворившись на красуню, разом із мною пасла б корів, але вона все не з'являлася. Але одного разу, коли вогняно-руда лисиця вискочила переді мною з кущів, я, злякавшись, присів на землю. Лиса втекла, не залишивши слідів, а я все ще тремтів. Іноді я міг сидіти навпочіпки поруч із коровою, вдивляючись у темно-сині коров'ячі очі й своє відбиття в них. Іноді намагався наслідувати пташиному співу і розмовляти із птахами в небі, іноді міг розповідати деревам, що в мене на душі. Але птахи не звертали на мене уваги, і дерева теж. Через багато років, коли я став письменником, багато фантазій тих років я включив у романи. Є чимало з людей, які хвалять мене за багатство уяви, деякі аматори літератури сподіваються, що я розповім їм секрет, як розвивати уяву, на це я можу лише відповісти посмішкою.

Як сказав китайський мудрець давнини Лаоцзи: «Удача поряд з невдачею, за невдачею йде удача». У дитинстві я перестав ходити до школи, страждав від голоду, самітності, горював, що не можу вчитися, але тому я, як і наш письменник попереднього покоління Шень Цунвень, дуже рано почав читати велику книгу життя людського суспільства. Перекази розповідачів книг на ринку, які я раніше згадував, були лише першою сторінкою цієї великої книги.