10 грудня 2012 в Концертному залі Стокгольма відбулася церемонія вручення Нобелівської премії. Китайський письменник Мо Янь офіційно став лауреатом Нобелівської премії з літератури за 2012 рік.

Повернувшись сніжним ранком 14 грудня в Пекін, Мо Янь сказав в аеропорту, що для того, хто отримав Нобелівську премію з літератури вона може легко стати «прокляттям». Мо Янь додав, щоб уникнути такого результату, для письменника найголовніше – писати.

8 грудня Мо Янь виступив в Шведської академії з лекцією під назвою «Людина, яка розповідає історії». Пропонуємо переклад цієї лекції:

«Шановні члени Шведської академії, пані та панове:

За допомогою телебачення чи Інтернету, я хотів би всім вам, присутнім отут розповісти трохи про далеке північно-східне село Ґаомі. Ви, можливо, побачите мого 90-річного поважного батька, побачите моїх старших братів і сестер, мою дружину й дочку, і мою онуку, якій рік і чотири місяці. Але є та, про яку я в цю мить думаю найбільше, моя мати, ви ніколи не зможете її побачити. Після отримання премії, багато людей розділили із мною мій успіх, але моя мати не зможе розділити його із мною.

Моя мама народилася в 1922 році, померла в 1994 році. Її поховали у персиковому саду на східній стороні села. Минулого року там мала пройти залізниця, ми були змушені перенести її могилу подалі від села. Розкопавши могилу, ми побачили, що труна вже згнила, кістки матері вже змішалися з землею. Ми тільки повинні були символічно викопати трохи землі, перенести до нової могили. І з цього моменту я відчув, що моя мати стала частиною землі, коли я розповідаю стоячи на землі, я розповідаю це матері.

Я був молодшою дитиною в родині моєї матері.

Мої найперші спогади пов'язані з єдиним термосом у моїй родині, з яким ходили до громадської їдальні за окропом. Через голод, слабість я упустив термос і розбив його, я був наляканий до смерті, зарившись у стіг сіна, цілий день не зважувався вийти. Увечері я почув, що мати кличе мене моїм дитячим іменем. Я вибрався зі стогу сіна, думаючи, що мене будуть бити й лаяти, але мати не била й не сварила мене, тільки гладила по голові й довго зітхала.

Мій самий болісний спогад про те, як ми з мамою пішли збирати колоски на колективній землі. Прийшли охоронці, люди, що збирали колосся розбіглися, у моєї мами ніжки були маленькі, бігла повільно, її затримали, один високий охоронець дав їй ляпас. Вона похитнулася й впала на землю. Охоронці забрали зібрані нами колоски, посвистуючи, спокійно пішли. У моєї мами з рота текла кров, вона сиділа на землі, я ніколи не забуду вираз розпачу на її обличчі. Через багато років, коли той охоронець став сивим, старим, я зустрів його на ринку, кинувся знайти й помститися йому, мама утримала мене, спокійно сказала: «Синок, та людина, яка била мене й цей старий, зовсім різні люди».

Найбільше я пам'ятаю один день на свято Середини осені. У нашій родині зліпили пельмені, що було рідко, кожному тільки по одній мисці. Коли ми їли пельмені, старий жебрак підійшов до порога нашого будинку. Я відклав півмиски засушеної солодкої картоплі й віддав йому, але він розсерджено сказав: «Я стара людина, ви їсте пельмені, а мені даєте засушену картоплю, що ж у вас за серце?» Я роздратовано відказав: «Ми за рік не їмо і кілька раз пельмені, кожному по одній маленькій мисці, навіть наполовину не наїсися! Дали тобі сушену картоплю й то непогано, хочеш, їж, а не хочеш, то котися!» Мати вичитала мене, а потім половину пельменів зі своєї миски висипала в миску старого.

Але найбільше я шкодую про той випадок, коли ми з мамою пішли продавати капусту, навмисно або мимоволі одній літній людині, яка купувала капусту, я нарахував на 1 мао більше. Порахувавши гроші, я пішов у школу. Коли я повернувся додому зі школи, то побачив що мама, яка рідко плакала, уся в сльозах. Мати не лаяла мене, тільки тихенько сказала: «Сину, ти дозволив матері втратити обличчя».

«Коли я був підлітком, моя мати страждала від серйозного захворювання легенів. Голод, хвороби, утома змушували нашу родину терпіти страждання, ми не бачили світла й надії. У мене виникло таке лиховісне почуття, що мама в будь-який момент може покінчити життя самогубством. Щораз, коли я вертався з роботи, увійшовши у двері, голосно кликав маму, почувши її відповідь, у мене немов тягар спадав з душі. Якщо я якийсь час не чув її голосу, мене охоплював страх, я біг у будинок і на млин шукати її. Одного разу, обшукавши всі кімнати, я не побачив маму. Я сидів у дворі й голосно плакав. У цей час мати з в'язкою дров увійшла у двір. Вона була дуже незадоволена тим, що я плакав, але я не міг сказати їй про свої страхи. Мама побачила, що в мене на душі, вона сказала: «Синку, не хвилюйся, хоча я живу зовсім без радості, але поки Янь Ван не покличе мене, я не можу піти».