Те, що я повинен був робити, насправді, дуже просто – це, по-своєму, розповідати свою історію. Мій спосіб – це знайомий мені спосіб оповідачів книг на ринку, це те, як розповідали історії мої бабуся й дідусь, старі в селі. Відверто кажучи, коли розповідаю, то я не думаю, хто може бути моїм слухачем. Можливо, мої слухачі це такі люди як моя мама, а може бути, мої слухачі це я сам, моя власна історія з самого початку – це мій особистий досвід. Наприклад, дитина, яку били, в «Сухій ріці», або та дитина, яка не сказала і слова в «Прозорій моркві». Я, дійсно, через те, що зробив щось не так, був побитий батьком, я також, насправді, одного разу розтягував міхи для коваля на будівництві мосту. Звичайно, особистий досвід людини, яким би незвичайним він не був, не може без змін бути записаний у романі, роман вимагає вимислу, вимагає уяви. Багато друзів говорять, що «Прозора морква» це мій кращий роман, я проти цього не заперечую, і не погоджуюся із цим. Я думаю, що «Прозора морква» цей мій найбільш символічний твір, найбільш значимий. Ця чорна як смола дитина з надлюдською здатністю терпіти біль і надлюдською здатністю відчувати – є душею всіх моїх романів. Хоча в наступних романах, я написав багато персонажів, але немає жодного, хто був би ближчий моїй душі. Або ще можна сказати, що письменник створюючи певну кількість дійових осіб, завжди має головну. Ця спокійна дитина і є цією головною дійовою особою, вона нічого не говорить, але впевнено керує різноманітними персонажами, на сцені північно-східного села Ґаомі грає на повну силу.

Власна історія завжди обмежена, розповівши свою історію, слід розповісти історії інших людей. Тому історії моїх близьких, історії людей з мого села, історії моїх предків, які я чув з вуст старих, подібно солдатам, що отримали команду на збір, поринули із глибин моєї пам'яті. Вони з надією в очах дивляться на мене, очікуючи, щоб я написав їх. Мій дід, бабуся, батько, мати, старший брат, старша сестра, тітка, дядько, дружина, дочка – усі вони з'являлися в моїх творах, і багато з моїх родичів північно-східного села Ґаомі з'являлися на сторінках моїх романів. Звичайно, я піддавав їхній літературній обробці, щоб вони, перевершивши самих себе, стали літературними героями.

У моєму останньому романі «Жаба» виник образ моєї тітки. Через те, що я отримав Нобелівську премію, багато журналістів відправилися до неї додому брати інтерв'ю. Спочатку вона дуже терпляче відповідала на запитання, але дуже швидко їй це стало завдавати клопоту, вона втекла в повітове місто, де сховалася в будинку сина. Тітка, дійсно, послужила прообразом при написанні мною «Жаби». Але тітка в романі й тітка в реальному житті відрізняються як небо й земля. У романі тітка править владною рукою, іноді вона прямо-таки розбійниця, у реальності тітка добра й весела, хороша дружина й мати. У реальності пізні роки життя тітки щасливі, у романі наприкінці життя тітка страждає від безсоння через величезні щиросердечні страждання, одягнена в чорний халат, наче примара блукає в темряві. Я вдячний моїй тітці за вибачливість, вона не гнівалася за те, що я так описав її в романі, я схиляюся перед мудрістю моєї тітки, вона правильно зрозуміла складні зв'язки персонажів роману з реальними людьми.

Після смерті моєї матері я дуже горював, вирішив написати про неї книгу. Це той роман «Пишні груди, жирні сідниці». Оскільки задум уже дозрів у голові, тому що мене переповняли почуття, потрібно було тільки 83 дні, щоб я написав перший варіант роману обсягом у 500 тисяч ієрогліфів.

У цій книзі «Пишні груди, жирні сідниці» я безсовісно використовував матеріали, що пов'язані з особистим життєвим досвідом моєї матері, але емоційні переживання матері в книзі, є вигаданими або взяті з життя багатьох матерів північно-східного села Ґаомі. У передмові до цієї книги я написав, що «присвячую книгу покійній матері», але книга, по суті, присвячена всім матерям, такі мої амбіції, це як моя надія змалювати маленьке «північно-східне село Ґаомі», як мініатюрну копію Китаю й навіть усього світу.

Творчий процес письменника має свої особливості, у кожної моєї книги задум і поштовх до натхнення зовсім не однакові. Деякі твори виникли в уяві, як, наприклад, «Прозора морква», а деякі романи виникли з подій реального життя – такі, як «Пісня райського часнику». Але незалежно від того, виникли вони з фантазій або з реальності, у кінцевому підсумку, вони повинні бути об'єднані особистим досвідом. Тільки тоді вони можуть стати яскравими індивідуальними літературними творами із численними живими деталями типових персонажів, багатою, барвистою мовою й оригінальною структурою. Необхідно особливо підкреслити, що в «Пісні райського часнику» я вивів на сцену справжнього розповідача книг, і він відіграє дуже важливу роль. Мені дуже прикро, що використовував реальне ім'я розповідача книг, звичайно, усі події в книзі є вигаданими. У моїй творчості, багато раз траплялося таке, що, починаючи писати, я використовував справжні імена, сподіваючись, що зможу відчути якусь близькість. Але після завершення роботи, я почував, що вже неможливо змінити імена. Тому траплялося так, що люди з такими ж іменами як у героїв роману приходили до мого батька висловити своє обурення. Батько за мене вибачався перед ними, але в той же час пояснював, щоб вони не сприймали це всерйоз. Мій батько говорив: Він в «Червоному гаоляні» у першому реченні написав: «Мій батько – бандит», я не надаю цьому значення, а ви що так цим переймаєтесь?»

«Коли я писав такий наближений до соціальної реальності роман, як «Пісня райського часнику», то найбільше питання, яке стояло переді мною, полягало не в тому, чи смію я критикувати темні явища життя суспільства, але в тому, що ця палаюча пристрасть і гнів дозволять політиці домінувати над літературою, а роман перетвориться на документальний звіт про соціальні події. Письменник є суспільною людиною, у нього є власні позиції й погляди, але, коли письменник пише твір, він повинен стояти на позиціях людини, і всі люди повинні так писати.

Тільки в цьому випадку література може породжувати події, але перевершувати їх, звертати увагу на політику, але бути більшою, ніж політика. Напевно, тому випробування мого довгого важкого життя дозволили мені більш глибоко розуміти людську природу. Я знаю, що таке справжня мужність, а також розумію, що таке справжній жаль. Я знаю, що в кожному людському серці є непевна зона, де важко точно визначити добро й зло, і тут той величезний простір, у якому письменник розгортає свій талант. Тільки ті твори, які точно, яскраво описують цю наповнену протиріччями зону, обов'язково виходять за межі політики й мають видатні літературні якості.

Нескінченна балаканина про свої твори набридає людям, але моє життя тісно пов'язане з моїми творами, якщо про них не розповідати, то я думаю, мені не буде про що говорити, так що я прошу всіх мене вибачити. У моїх ранніх творах я, як сучасний розповідач книг, ховаюся за текстом. Але, починаючи з роману «Сандалова страта», я, нарешті, через лаштунки виходжу на сцену. Якщо мої ранні твори були розмовою із самим собою, і не брали до уваги читача, то, починаючи із цієї книги, я відчував, що стою на площі перед безліччю слухачів, пишномовно оповідаючи. Це традиція світового роману, особливо традиція китайського роману. Я також у свій час активно вчився на західних модерністських романах, використовував різноманітні способи оповідання, але, зрештою, повернутися до традиції.

Звичайно, це повернення не є незмінним, у «Сандаловій страті» і наступних романах, я продовжував традиції китайських класичних романів, а також включав у текст прийоми західних романів. Так звані новації в романах, в основному це такий змішаний продукт. Не тільки суміш власної літературної традиції й технології іноземних романів, але й суміш белетристики й інших видів мистецтва, як у «Сандаловій страті» – поєднання з народним театром, як і підживлення деяких моїх ранніх романів живописом, музикою й навіть цирком.

Нарешті, дозвольте мені розповісти про мій роман «Смертельна утома». Назва книги взята з буддійських канонів, наскільки я знаю, переклад цієї назви – головний біль для перекладачів різних країн. Я не займався глибоким вивченням буддійських канонів і, природно, маю дуже неглибоке уявлення про буддизм. Із цієї причини, я думаю, що багато з основних ідей буддизму є дійсною космічною свідомістю, багато суперечок у цьому світі, з точки зору буддизму не мають сенсу. Такий зарозумілий погляд на світ людей досить сумний. Звичайно, я не перетворив цю книгу на проповідь, я пишу про почуття людської долі, про людську обмеженість й людську поблажливість, а також людське прагнення до щастя, усі зусилля і жертви у відстоюванні власних переконань. Персонаж, який усього себе віддає тенденціям епохи протистояння, у моїй душі є справжнім героєм. Прототипом цього персонажа є селянин із сусіднього села, у дитинстві я часто бачив його, коли він, штовхаючи по дорозі скрипучий дерев'яний візок, проходив повз наш будинок.

Його візок тягнув кульгавий віслюк, віслюка за собою вела його дружина з маленькими ніжками. Це дивне трудове об'єднання в колективізованому суспільстві того часу здавалося таким смішним і застарілим. У наших дитячих очах ми уявляли їх блазнями, які йдуть проти історичної тенденції, аж до того, що, коли вони проходили по вулиці ми, переповнені праведним обуренням, кидали в них каміння. Через багато років, коли я узявся за перо, цей персонаж, ця картина виникли в моїй свідомості. Я знаю, що одного чудового дня я напишу про нього книгу, рано або пізно я повинен усім людям на землі розповісти його історію. Але тільки в 2005 році, коли я побачив у храмі фреску «шість кіл реінкарнації», я зрозумів, як насправді розповісти цю історію.