Не закінчивши початкову школу, я припинив навчання, а тому що я був юним і слабким, то не міг виконувати важку роботу, тільки міг на толоці в бур'янах пасти корів і овець. Коли я із чередою, проходячи повз ворота школи, бачив, як мої колишні однокласники гомонять на шкільному дворі, моє серце переповняв сум. Я глибоко усвідомлював біль людини – нехай навіть дитини – після того, як вона залишила колектив. Коли приходив на пустир, то відпускав корів і овець, дозволяючи їм самим пастися. Блакитне небо, наче море, безкрайній луг, навколо нікого не видно, не чутні голоси людей, тільки птахи співають у небі. Я почував себе дуже самотнім, було дуже сумно, у серці порожньо. Іноді я лежав на траві, дивлячись, як на небі ліниво пливуть білі хмари, у моїй голові виникала безліч незбагненних фантазій. У наших місцях поширено багато історій про лисиць, які перетворюються на красунь. Я фантазував про те, щоб з'явилася лисиця, яка, перетворившись на красуню, разом із мною пасла б корів, але вона все не з'являлася. Але одного разу, коли вогняно-руда лисиця вискочила переді мною з кущів, я, злякавшись, присів на землю. Лиса втекла, не залишивши слідів, а я все ще тремтів. Іноді я міг сидіти навпочіпки поруч із коровою, вдивляючись у темно-сині коров'ячі очі й своє відбиття в них. Іноді намагався наслідувати пташиному співу і розмовляти із птахами в небі, іноді міг розповідати деревам, що в мене на душі. Але птахи не звертали на мене уваги, і дерева теж. Через багато років, коли я став письменником, багато фантазій тих років я включив у романи. Є чимало з людей, які хвалять мене за багатство уяви, деякі аматори літератури сподіваються, що я розповім їм секрет, як розвивати уяву, на це я можу лише відповісти посмішкою.

Як сказав китайський мудрець давнини Лаоцзи: «Удача поряд з невдачею, за невдачею йде удача». У дитинстві я перестав ходити до школи, страждав від голоду, самітності, горював, що не можу вчитися, але тому я, як і наш письменник попереднього покоління Шень Цунвень, дуже рано почав читати велику книгу життя людського суспільства. Перекази розповідачів книг на ринку, які я раніше згадував, були лише першою сторінкою цієї великої книги.

Припинивши навчання, я блукав серед дорослих, почавши довгий життєвий шлях «читання вухами». 200 років тому в моїх рідних місцях жив великий геній оповідання – Пу Сунлін, у нашому селі багато хто з людей, включаючи мене, є його нащадками. Працюючи на колективному полі, на скотарні виробничої бригади, на гарячому кані у дідуся й бабусі, і навіть на хиткому візку, що був запряжений волами, я почув безліч історій про демонів, історичних переказів, анекдотів. Ці історії, що тісно пов'язані з місцевою природою, історією роду, сформували в мене сильне почуття реальності.

Я і в мріях не міг собі уявити, що коли-небудь усе це стане моїм письменницьким матеріалом. У той час я був тільки дитиною, яку захопили ці історії, одержимий бажанням слухати розповіді людей. У той час я був абсолютним теїстом, я вважав, що все суще на землі має душу. Побачивши велике дерево, я відчував благоговіння. Побачивши птаха, я думав, що він у будь-який час може перетворитися на людину. Зустрівши незнайомця, я підозрював, що він перетворився на людину із тварини. Щоразу, коли вночі я вертався додому з контори виробничої бригади, безмежний страх охоплював мене, щоб підбадьорити себе, я біг і голосно співав».

«У лютому 1976 року мене призвали на військову службу. З чотирма томами «Короткого курсу загальної історії Китаю» за плечима, які мені допомогла купити мама, продавши свої весільні прикраси, я пішов з північно-східного села Ґаомі – з того місця, яке я, і любив, і ненавидів. Почався важливий період у моєму житті. Якби не величезні зміни й прогрес китайського суспільства за останні 30 років, якби не було реформ і відкритості, не було б і такого письменника, як я.

Серед нудного життя в казармі, мене захопили вивільнення свідомості й підйом літератури вісімдесятих років. Я з дитини, яка слухала історії, переказувала історії, ставав тим, хто почав намагатися розповідати історії за допомогою пера. Спочатку дорога не була рівною, у той час я ще не усвідомлював, що мій 20-річний досвід сільського життя є золотим дном для літератури. У той час я вважав, що література повинна писати про гарних людей і добрі справи, писати про героїчні приклади. Тому, хоча я й опублікував кілька творів, але їх літературна цінність була дуже низкою.

Восени 1984 року я був прийнятий на факультет літератури Інституту мистецтв Народно-визвольної армії. Під керівництвом мого наставника відомого письменника Сюй Хуайчжуна я написав твори «Осінні води», «Суха ріка», «Прозора морква» і «Червоний гаолян» та інші повісті й оповідання. В «Осінніх водах» уперше з'явився цей вислів «північно-східне село Ґаомі», з тих пір, немов селянин бурлака, який одержав клаптик землі, і я, літературний бурлака, нарешті, знайшов місце для життя. Я повинен зізнатися, що в процесі створення моєї літературної території «північно-східне село Ґаомі», американець Вільям Фолкнер і колумбієць Гарсіа Маркес стали для мене важливим джерелом натхнення. Я не ставився серйозно до читання їх книг, але їх небувалий героїчний дух надихнув мене, і я зрозумів, що в письменника має бути своє місце. Людина у повсякденному житті повинна бути скромною і поступливою, але в літературній творчості має бути дуже зарозумілою і самоправною.

Два роки наслідуючи цих майстрів, незабаром я усвідомив, що повинен якомога швидше піти від них. В одній статті я написав: «Вони – це дві палаючі печі, а я шматок льоду, якщо буду занадто близько до них, то можу випаруватися. За моїм досвідом, письменник може потрапити під вплив іншого письменника, тоді в того, хто вплинув, і в того, на кого вплинули, виникне спільність душі. Як говориться «мислять однаково». Тому, хоча я не так добре прочитав їхні книги, але прочитав тільки кілька сторінок, я зрозумів, що вони зробили, і зрозумів, як вони це зробили, і відразу зрозумів, що мені і як робити.