На 5-у Пекінському кінофестивалі кращою актрисою визнали Юлію Пересільд, яка зіграла в українсько-російському фільмі «Незламна». Стрічка розповідає історію найвідомішої в історії жінки-снайпера Людмили Павличенко, яка була родом з Білої Церкви.

Цей спільний українсько-російський проект на 79% був профінансований – українською стороною і на 21% – російською. Зйомки здійснювались у 2013-2014 роках у Києві, Севастополі, Одесі та Кам'янці-Подільському. Постпродакшн виконала українська студія Postmodern.

В українському прокаті фільм називається «Незламна», у російському – «Битва за Севастополь», у китайському варіанті стрічку назвали «女狙击手» (Жінка-снайпер). Про різні назви фільму та інші цікаві моменти у ексклюзивному інтерв'ю МРК розповів автор фільму – російський режисер українського походження Сергій Мокрицький.

Про фільм

Коли ми приступили до роботи над стрічкою, яка в Україні називається «Незламна», а у Росії називається «Битва за Севастополь», це була начебто щоденна робота. Однак потім це вже був не просто фільм, а певне висловлювання. Я розумів, що ми не повинні зупинятися, бо потім ми знову не наберемо обертів, можуть закінчитися кошти і т.д., що б не трапилося, необхідно було закінчити кіно. Я радий, що моя група пішла зі мною, що ми змогли це зробити.

Про проблеми у процесі зйомок

Кожного дня треба було вирішувати якісь питання. Наприклад, у нас події у фільмі розвиваються з 1937 по 1957 роки, тому були усі пори року. Відзнявши у Севастополі осінь і зиму, весною нам знову треба було туди їхати, але ми не могли поїхати туди зі зброєю та знімати там сцени бою, бо це була та сама весна у Криму. Нам треба було знайти новий Севастополь, новий Крим. Я частково його знайшов у Кам'янці-Подільському, а частково у Одесі. Потім, коли ми були на прем'єрі у Севастополі й ветерани війни подивилися це кіно, вони не помітили підміни. Я цьому дуже радий. Це означає, що наші художники-постановники зробили все правильно.

Про дві назви фільму

Обидві назви підходять, бо вони не виникли не просто так. Коли фільм запускався у виробництво, він називався «Битва за Севастополь». У Росії цю назву залишили, а в Україні прийшов час і треба було щось нове придумувати. Ми перебрали дуже багато назв: «Леді смерть», «Жінка снайпер», «Вона воювала за Батьківщину», і т.д.. Врешті, ми прийшли до варіанту «Незламна». Головне, що і російська і українська назва показує суть фільму – ця жінка справді була незламною і дійсно у нашому фільмі ми одні з перших показуємо ту трагедію, яка була у Севастополі. Обидві назви мають право на життя. Я б звісно хотів, щоб у стрічки була єдина назва, але у тій ситуації, яка склалася, це хороший вихід з ситуації.

Про відгуки перших китайських глядачів

У Китаї поки був один показ на фестивалі, і він мене дуже втішив. Був майже повний зал. Ніхто не втікав з показу, як це часто буває. Усі глядачі аплодували, стоячи. Я повернувся у зал і бачу сотні мобільних телефонів та спалахів фотоапаратів. Глядачі дістали свої мобільні телефони і почали фотографувати нашу головну героїню Юлію. Це було дуже радісно. Там були мої китайські друзі, які потім сказали, що вони все зрозуміли за винятком наших анекдотів. Просто у Китаї жарти трохи інші. Утім саме головне те, що вони плакали. Вони перейнялися подіями, які були у фільмі, і вони плакали разом з українськими глядачами, разом з російськими глядачами.

Про успіх у Китаї

Думаю, що кіно може мати успіх у Китаї. Бо ми знімали кіно не про війну і головне, що це кіно орієнтоване на глядача. Там піднімаються питання, які є спільними і для китайців, і для французів, і для німців: любов, ненависть, дружба, зрада. Це все інтернаціональні поняття. Тому китайці зрозуміють, що ми хочемо сказати.

Про Пекінський кінофестиваль

Я вперше на Пекінському кінофестивалі. Мені сподобалася організація. Перше, що мене потішило – це дуже хороше журі: Люк Бессон, Федір Бондарчук, Кім Кі Дук. Крім цього, тут також можна було побачити Кшиштофа Зануссі, Дарена Аранофскі й багато інших знаменитих кінематографістів. Це демонструє велике зацікавлення до фестивалю з боку світової кінематографічної еліти.

Друге добре враження – це дуже хороше технічне оснащення кінофестивалю. Яскравий показ, дуже добрий звук.

Третє – це глядачі. Тут повні зали і це мені це дуже подобається, а що ще потрібно режисеру для щастя? Це – хороше журі, якісно показане кіно і глядачі, яким воно цікаве. Більше нічого не треба.