Джвандзи – «давньокитайське мистецтво доцільності»

«Якось Джванові Джову наснилося, що він метелик – жвавий метелик, що літає де хоче і знати не знає ніякого Джвана. Коли прокинувся – аж він таки Джван. Але він не розумів, чи це Джванові наснилося, що він метелик, чи це метелику досі сниться, що він Джван Джов? Але ж мусять вони якось відрізнятися! Ось що таке переміни сущого».

Це, мабуть, найвідоміша оповідка про давньокитайського мислителя Чжуан-цзи або ж Джвандзи, як його ім’я та однойменний твір перекладені в книзі українського видавництва «Сафран». Така різниця у перекладі обумовлена різними системами транскрибування китайських власних назв, що використовують нині в українській мові. При перекладі цієї книги видавництво вперше застосувало українську практичну транскрипцію китайської мови Надії Кірносової та Наталії Цісар, про особливості використання якої пізніше випустило окремий посібник. Українська редакція Медіакорпорації Китаю наразі цю систему не використовує, тому в цій статті ви зустрічатимете як Джвандзи – в усіх цитатах із книги, так і Чжуан-цзи – в решті випадків.

Жив Чжуан-цзи у період Чжаньґо (Боротьби царств, ІV ст. до н. е.) у царстві Сун. Якийсь час він був дрібним чиновником, а потім покинув роботу й подався у мандри, під час яких ділився з іншими своїми поглядами на світ. Період боротьби царств був часом протистояння ідей. Поміж царствами блукало чимало мислителів у сподіванні, що їх ідеї державного управління зацікавлять якогось правителя, і він погодиться випробувати їх на практиці. Утім останнє – не про Чжуан-цзи. Свідчення цьому – історія про те, як володар царства Чу пропонував йому посаду міністра:

Джвандзи рибалив на річці Пу. Чуський цар загадав двом великим радникам стати перед ним із такими словами: «Воліємо доручити тобі всі справи всередині державних границь». Джвандзи, почувши їх, не відклав вудку і не обернувся:

- Я чув, у Чу є віща черепаха, що померла три тисячі років тому. Цар зберігає її всередині скрині у високих палатах, завинутою в хустину. Цій черепасі краще бути мертвою, але шанованою, чи живою бабратися у багні?

- Краще живою бабратися у багні.

- Ідіть собі. Я волію бабратися у багні.

Ця оповідка – не лише характерний епізод з біографії Чжуан-цзи, а й ілюстрація одного з ключових елементів його філософії. Він наполягав на важливості природності та абсолютної духовної свободи – від матеріальних благ, пустопорожніх повчань і мудрувань, конфуціанських ритуалів і гуманності та всього, що сковує цю саму свободу. Ці та інші ідеї Чжуан-цзи описані у формі притч, коротких оповідок та діалогів та об’єднанні у 33 глави, які, утім, не всі були написані самим філософом. Вчені сходяться на думці, що він був автором перших семи – так званих внутрішніх розділів. Наступні зовнішні та змішані розділи були написані пізніше його послідовниками, що не завадило праці стати одною з основоположних для даоського вчення. Тепер видання «Джвандзи» дає змогу познайомитися з нею українською мовою. Для кращого розуміння її змісту наводимо кілька яскравих цитат із цього видання в майстерному перекладі українського перекладача Вон Гака.

Перепілка підняла Пена на сміх: «Куди це його несе? Я хоч розженуся із підстрибом, але падаю, не пролетівши й кількох сажнів. Де ж це бачено, щоб хтось літав далі, ніж із малини в полин, як оце я? Куди його несе?»

Ось так мале сперечається з великим.

Мудрець відчуває нутром, але чернь вдається в пересуди, щоб одне одного переконати. Тому сказано – між сперечальників мало зрячих. Тому кажуть: «Хто сперечається, той не бачить».

Сховавши човен у балку, а ятір у ставок, чоловік думає, що вони у безпеці. Але опівночі приходить силань і, завдавши все на плечі, несе хтозна-куди. Хоч мале й належить ховати у більшому, йому завжди знайдеться куди запропаститися. Але коли б хтось сховав Піднебесся під голим небом, його вже не буде куди умикнути. Саме так існує велике єство світу.

Дзан і Ґу разом пасли вівцю і разом її загубили. Питаються, в чому річ, у Дзана – він читав книжку. Питаються, в чому річ, у Ґу – він грав у бабки. Обидвоє хоч неоднаким ділом були зайняті, але однаково загубили вівцю.

Текст книги простим для прочитання аж ніяк не назвеш. Це стосується і її змісту, і мови викладення. Та попри це чому українцям варто прочитати «Джвандзи», ми запитали у Марти Логвин – наукової редакторки цього видання і провідної наукової співробітниці відділу мистецтв Сходу Національного музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків:

По-перше, це просто цікаво: почитати, про що йшлося людям понад дві тисячі років тому. Такий текст – ніби машина часу. З ним ми опиняємося серед володарів і маргіналів, ремісників та відлюдників, «слухаємо» притчі про фантастичних істот і міркування про долю цілком реальних держав.

Коли ми зануримося в читання, прийде «по-друге» – розуміння, що весь калейдоскоп історій несе одне добре артикульоване повідомлення. Це м'який заклик адекватно розставляти пріоритети. Не робити зайвого, але і не пропускати слушної нагоди. При цьому книга не є збіркою законів чи релігійним повчанням, не вимагає підкорятися і виконувати. Але показує, що ефект «необов'язковості», доброї волі, свідомого вибору потужніший за вказівку і примус! Якщо хочете, таку життєву позицію можна назвати «давньокитайським мистецтвом доцільності».

Автор статті: Олександр Николишин

Українська редакція Медіакорпорації Китаю