Громадський активіст руху інвалідів та мандрівник Микола Подрезан у рамках проекту «Планета земля – погляд з інвалідного візка», відвідав Пекін. Китай для нього – це 50-та країна та 41-а на візку, а ще 24-й етап цього всесвітнього проекту, під час якого мандрівник вивчає досвід адаптації пам'яток культури та інфраструктури різних країн, для того, щоб впроваджувати зібраний досвід для покращення життя інвалідів в Україні та полегшення перебування іноземців-інвалідів під час їх візитів до України. Також у кожному з 35 міст 27 країн світу, де у 2004 році проходили етапи першої всесвітньої естафети Олімпійського вогню, Микола Подрезан долає на візку з Олімпійським смолоскипом 1206 метрів (1/35 частину марафонської дистанції в 42 км 195 м). Пекін не став виключенням, тут цих 1206 метрів пролягли від площі Тяньаньмень, до вулиці Ванфуцзін. Звісно, досвідчений мандрівник відвідав більшість найбільш знаних туристичних принад китайської столиці та розповів редакції МРК українською мовою про свої враження стосовно їх адаптації для інвалідів, а також дав кілька порад, як можна удосконалити цю роботу у Китаї.

Потрібна справедлива цінова політика

Однакова цінова політика для здорової людини та інваліда – це неправильно. Бо я фізично всюди не можу потрапити туди, куди може здорова людина. У Лондоні у Тауері 20 квиток коштує фунтів – для здорової людини і 15 фунтів – для інваліда, оскільки до 50% приміщень я фізично не можу потрапити. Крім того, також у Лондоні інвалід за себе платить, а супровідник ні. Бо вона на роботі, вона мені допомагає. Вона не хоче йти сюди вже, а я захотів і поїхав. Тому я заплатив, а вона не платить.

Що стосується таких пам'яток, де велика кількість людей, як Велика китайська стіна, тут дуже мала кількість візочників. Мені здається, що треба було зробити безкоштовний вхід. Бо, чесно кажучи, після того, що у мене було на Великій китайській стіні, мені Китай повинен дати орден. Це просто небезпечно для життя, дуже важко. Добре, що у мене дуже зручний вузький візок. Тільки вміння моєї дружини Наталі і мої фізичні можливості дозволили мені нормально потрапити до кабінки на канатній дорозі.

Не треба нічого робити для галочки

Тут дуже гарно зроблені тротуари. Для сліпих дуже гарно все зроблено. У деяких місцях пандуси коштовні, красиві, але вони не підходять. Тому мені здається, що щось зроблено для галочки. Наприклад, ми були у Забороненому місті. Там є підйомник і навіть гусеничний трактор, який підіймає візок сходинками, але пандуси просто небезпечні. Є загальнолюдські норми нахилу – це 12%, а там десь були 30%. Слід розуміти, що нічого не потрібно робити для інвалідів, без інвалідів, бо зробите неправильно.

Крім створення потрібних умов, слід також надавати відповідну інформацію

Обов'язково, коли пам'ятки старі, треба давати мапу, з відповідними позначками, на якій я міг би бачити, куди я можу потрапити, а куди ні. Якщо я побачу таку мапу перед касою, то буду знати, чи я зможу потрапити всюди і чи варто мені купувати квиток.

Я ніде не міг знайти позначки, які станції метро адаптовані, а які ні, адже деякі станції метро обладнані підйомниками, а якісь ні. А це важливо для мене. Тому що виходить так, що я можу тут сісти і не знатиму, що там я не зможу вийти.

Окрім ентузіазму, необхідні ще й спеціальні вміння й навики

Люди тут дуже ввічливі. Ми поїхали до храму Юнхеґун. Працівники вже знали, що я буду. Вони зустріли мене, провели до каси, показали куди їхати. Але там не працював підйомник. Тоді чотири хлопці підняли і понесли мене на руках. Та вони не знали, як це зробити кваліфіковано і безпечно. Ми їх навчили і потім вони здивовано сказали, що так дійсно легше.