Теплий серпневий ранок. На спокійній поверхні озера злегка гойдаються аркуші паперу. На них вже розмастилось чорнило останніх ієрогліфів, написаних одним з найвидатніших письменників Китаю XX століття. 24 серпня 1966 року тіло Лао Ше знаходять на дні озера Тайпінху, а вже за два роки Нобелівський комітет віддає найбільшу кількість голосів за його кандидатуру, утім, коли дізнається про смерть письменника, присуджує престижну премію японцю Кавабаті Ясунарі. Ця історія стала додатковим підтвердженням неоціненної ролі Лао Ше для китайської літератури. «Народний митець» – саме так називають його у Китаї. Справді, він був чудово обізнаний з життям і побутом китайського народу, як корінний мешканець Пекіна досконало знав це місто і місцевий діалект.

Він належав до когорти письменників, які першими почали писати «народною» мовою, натхненні ідеями руху «4 травня». Перші літературні спроби Лао Ше припадають на 20-ті роки ХХ століття, але широке визнання він здобуває у 30-х після свого повернення з Англії. У Оксфорді він і свого научав і чужого не цурався: викладав китайську мову та літературу, а у вільний час читав західних письменників. У Ч. Діккенса він вчився реалізму, М. Твен навчив його сміятись, а Г. Уелс прищепив любов до фантастики. На відміну від низки тогочасних китайських письменників, Лао Ше не йшов шляхом простого наслідування, він створив свій оригінальний стиль, який поєднав у собі традиції Заходу та Сходу. Підтвердженням цього став фантастичний роман «Записки про котяче місто», який Лао Ше написав невдовзі після свого повернення. Він досі залишається одним з найяскравіших зразків гострої соціальної сатири у китайській літературі. Міжпланетний корабель розбивається на Марсі, і там герой зустрічає людиноподібних котів, яких автор наділяє усіма негативними рисами представників тогочасного китайського суспільства. Все це було досить революційним, адже іронія, сарказм і тим більше фантастичні сюжети були зовсім не властивими традиційній китайській літературі. До цього найдальша подорож була хіба що у Сюань Цзана з Сунь Укуном – на Захід, а от у космос до Лао Ше своїх героїв китайські автори не відправляли. Автор «переселяє» на Марс все тогочасне китайське суспільство, тоді як на Землі він хоче бачити Китай правди і справедливості:

            «Я заплакав – не від страху, а на згадку про батьківщину. Світлий великий Китай, без жорстокостей, тортур, коршаків – трупоїдів. Мабуть, мені вже не повернутися на твою райську землю і не тішитися більше справедливим людським життям. Навіть коли я залишуся живий тут, на Марсі, то, боюсь, найбільшою насолодою для мене буде лише страждання!».

Свою порцію сатири отримують усі без винятку представники котячого суспільства. Прості коти не працюють, а думають лише про те, як надурити собі подібних, щоб дістати дозу опіуму дурманного листя, інтелігенція за «національні престижі», так називається валюта котячої країни, продають іноземцям скарби з національного музею, а владна верхівка в умовах зовнішньої агресії навіть не намагається боронитись і лиш сперечається про те, хто першим здасть місто ворогові, адже так можна сподіватись на впливове місце:

           «Три століття тому дурманні дерева вирощувались повсюди, але чим більше люди вживали їхнє листя, тим ледачішими вони ставали. Дійшло до того, що стало ліньки саджати нові древа. Та ось, як на лихо, одного разу трапилася небачена повідь, яка змила незліченну кількість дурманних дерев. Без іншого харчу мешканці країни ще обійшлися б, а без дурманного листя миналися всякі розкоші, тому в країні хутко поширився бандитизм. Було заведено безліч судових справ, і уряд видав іще один надзвичайно гуманний указ: крадіжку дурманного листя для особистих потреб не вважати злочином».

Утім Лао Ше мав для свого народу не лише слова їдкого сарказму. Інші твори автора свідчать про його глибоке співчуття долі простих бідних людей. Сам Лао Ше, справжнє ім'я якого Шу Цінчунь, був теж простого походження. Народився він у сім'ї маньчжурського охоронця імператорського палацу, який загинув, обороняючи Пекін під час штурму міста Альянсом восьми держав у 1900 році. Після смерті чоловіка, щоб прогодувати сім'ю, мати була змушена працювати прачкою. Годі й казати, наскільки важким видалось дитинство майбутнього письменника. Ці дитячи переживання залишили найбільший відбиток на творчості Лао Ше. Адже бідні й знедолені є героями більшості його творів. Одним з кращих з них вважають «Серп місяця». Це сповідь дівчини, яку жорстока дійсність змушує торгувати собою, щоб не вмерти з голоду. Від такої долі її навіть не вберегла початкова освіта, яку вона здобула у школі завдяки подібній жертві її матері. У тогочасному Китаї у жінки було вкрай мало можливостей знайти застосування здобутим знанням. У цьому творі Лао Ше вже поєднує традиційну китайську образність і європейський реалізм. Місяць – популярний символ китайської літературної і філософської традиції. Це символ туги за рідними людьми і батьківщиною, а ще символ жіночого (темного) начала «їнь». Для героїні Лао Ше лише серп місяця зрідка освітлює надією безпросвітну темряву її гірких буднів.    

        «Коли я вперше помітила серп місяця, він справді був холодний. На душі в мене тоді було тоскно, а слабе золотаве проміння мерехтіло в моїх сльозах. Мені було лише сім років: мале дівча в червоній ватяній курточці та шапочці, яку сплела мама, синій, в дрібні квіточки, – я пам'ятаю це. Прихилившись до одвірка, я дивилась на місячний серп».

Саме остання новела й дала назва збірці творів Лао Ше, яку в 1974 році випустило у світ видавництво Дніпро. Окрім «Серпа місяця» та роману «Записки про котяче місто», книга містить наступні новели: «Вдалий почин», «Благодійниця», «Біля храму великої скорботи», «Своєрідний трикутник», «Пан у галіфе», «Сусіди», «Химерний сон». Усі вони були перекладені з китайської Іваном Чирко.