Перед моєю останньою поїздкою до Китаю, мене попросили передати листа українцю, який живе у Тяньцзіні. Як виявилося – це був лист випускників 20-річної давності тернопільського музичного училища своєму колишньому викладачеві. Так я і познайомився із Федосовим Валентином Миколаєвичем. Лист його дуже зворушив, і він повіз мене знайомити зі своїми новими учнями.

Учитель «цегла» та учителька «кінь»

Валентину Миколаєвичу 72 і він разом із своєю дружиною Мариною Іванівною вже 8 років викладає гру на фортепіано у музичній академії міста Тяньцзінь. Оскільки знання китайської мови у них обмежуються побутовою лексикою, у кожного з них є персональний перекладач, який присутній на кожному занятті. Та, як переконують студенти, вони вже й без перекладачів розуміють своїх Ва Лаоши та Ма Лаоши («учитель Ва» та «учитель Ма» – так між собою студенти називають ВАлентина Миколаєвича та МАрину Іванівну). При цьому ієрогліф «Ва» – має значення «цегла», а «Ма» - «кінь». Чому вони так називають вчителів стало зрозуміло після спілкування з учнями. Своїх наставників вони описали як вимогливих, працелюбних та відповідальних. А ще, як розповіли юні піаністи, страх, з яким вони приходили на перші заняття до іноземних спеціалістів швидко змінився зацікавленістю. Оскільки в українських викладачів досить відмінні від китайських методи викладання та бачення музики.

«У нас в Україні багато здібних людей, але вони ліниві, не хочуть працювати, а китайці працюють»

Валентин Миколаєвич та Марина Іванівна зі свого боку теж чимало відкрили для себе під час занять у Китаї. «Тут, у Китаї я зробив для себе відкриття: кажуть, що музична сім'я, музична традиція у генах закладена – нічого подібного! Ні в які гени музика не проникає. Тому, що найбільш здібні і досягнувші високих результатів учні, у нас з'явилися із Внутрішньої Монголії, де кочовий спосіб життя, де ніколи не було ніяких музичних традицій. Ми навіть певну закономірність помітили», - розповів Валентин Миколаєвич. Також на його думку в основному китайські студенти відрізняються від українських своєю наполегливістю і працелюбністю: «У нас в Україні багато здібних людей, але вони ліниві, не хочуть працювати, а китайці працюють. Вони беруть і здібностями і наполегливістю. Ну, а музику китайці своїм серцем так само відчувають як і європейці, не дивлячись на іншу освіту та менталітет». Для підтвердження слів навів приклад, який запам'ятав коли працював ще в Одесі: «У консерваторії мало класів і потрібно встигнути їх зайняти. О 6 ранку вже стоять китайці, щоб зайняти клас займатися, а наші ще сплять. Вони прокинуться тільки в 9, потім прийдуть і скажуть: я прийшов позайматися, а тут всі класи зайняті, всюди китайці сидять. Правильно, китайці вже з шостої чекали коли класи відчиняться, а ти в цей час ще третій сон додивлявся». Утім, на думку подружжя Федосових, наші студенти мають одну суттєву перевагу над китайськими: українські поступають у Вузи набагато краще підготовленими: «У наших хороша школа, а китайці приходять без школи, взагалі без навичок. У нас хороші і здібні люди приходять і мають вже хорошу базу. А тут доводиться базу від нуля будувати, переробляти усе. Приходять дерев'яні. Утім, якщо попрацювати, то це дерево до 3-го курсу розкривається і починає грати» – розповідають Валентин Миколаєвич та Марина Іванівна.

«До України поки не збираюсь, бо ще не весь Китай подивився»

Коли Валентин Миколаєвич погодився поїхати до Китаю на роботу йому було вже понад 60. Утім запрошення він прийняв не вагаючись, переконує викладач. По-перше, у Китаї він заробляє у 5-6 разів більше ніж заробляв в Україні на аналогічній посаді. За 5 років життя у Китаї зумів зібрати кошти й купити квартиру в Одесі. По-друге, його привабила можливість побувати у Китаї, побачити щось нове і здобути новий досвід. На запитання чи не збирається він ще повертатися до України Валентин Миколаєвич сміючись відповідає, – ні, бо ще не весь Китай об'їздив. Він вже встиг багато чого побачити, тепер на черзі Тибет. Та все ж в унісон подружжя Федосових відповідає, що до України врешті-решт вони повернуться обов'язково.