Я не знаю чому останнім часом моє серце так нестерпно болить.

Я звертаюся до своєї матусі з проханням забрати його, тому що я не можу, та не бажаю з ним жити. Пам'ятаєш коли ти дала його мені, ти сказала: «Твій батько все своє життя, з відкритим серцем йшов назустріч людям. Перед смертю він віддав своє серце мені, щоб я передала його тобі, коли ти станеш дорослим. Він сказав: «Прийнявши серце завжди буде чесним, щасливим і благополучно проживе своє життя». І ось ти став дорослим, тому прими його, воно принесе тобі щастя та вдачу, де б ти не опинився у цьому великому світі.» За ці роки, разом з серцем, я побував у всіх куточках земної кулі, але зустрічав тільки страждання та горе. Де ж відвертість? А щастя? Злагода? Скрізь лише картини жаху, коли я зупинюсь її бачити?

Це все звуки жаху, коли я зупинюся їх чути? Це все трагедія, коли вона приписне розігруватися? Це все немов ніж у моєму серці. Моє серце все в шрамах, саме через це воно так нестерпно болить.

«Мені не потрібно це серце. З ним я не можу закрити очі, щоб осліпнути; не можу заткнути вуха, щоб оглухнути; ковтнути язика, щоб оніміти; я не можу знайти своє щастя в той час коли так багато людей страждають; я не можу спокійно жити в цьому світі; я просто не можу так жити далі. Матусе, будь ласка, вибач мені, але воно насправді не потрібно, я не можу так далі.»

«Кожну ніч я плачу, тому що не можу терпіти цей біль. Моє серце не може не бачити людські страждання, не може не чути горісний плач, не може не піддаватися образам. Воно кожен раз подорожує зі мною до пустелі людського серця, та повертається все в шрамах, своїми слізьми я змиваю з нього сліди крові. Але кількість шрамів все збільшується. Одного разу серце звернулося до мене за допомогою: « Відпусти мене і я піду, я більше не бажаю жити. Будь ласка, відпусти мене. Дозволь мені загинути, я більше не можу дивитися на страждання других людей, не маючи можливості допомогти їм. Якщо ти любиш мене, чому дозволяєш страждати? Дозволяєш отримувати ці смертельні рани?» Я повинен відпустити його. Але воно глибоко в моїй груді, зв'язане твоїми побажаннями щастя.

Я багато міркував і вирішив відмовитися від усього. Дозволити людям сперечатися, вбивати; продовжувати мучити, ображати мене. Усе що мені потрібно тільки відпочинок, тільки спокій. Але моє серце не згодна, воно вимагає щоб я бачив, чув, розмовляв; бачив те, що я боюся бачити, чув те, що я боюся чути, казав те, що я не хочу казати.

Тоді я звернувся до нього: «Серце, залиш мене, не треба бути зі мною. Тільки так, бо я не зможу жити з тобою на цьому світі. Будь ласка, для мого ж счастя, залиш мене». Але серце мовчало. Тому що знає, що ти своїм благословенням зв'язала нас навіки. Розлучиться ми зможемо тільки тоді, коли ти проклянеш мене. Матусе, будь ласка, прокляни мене, дозволь мені розлучитися з ним, дозволь йому загинути, тому що воно просто не може жити на цьому світі, а з ним не можу і я!

« З того часу, коли в мене є серце, я прагну до світла, до любові, до ідеалу. Але зараз моя любов зраджена, мої мрії розтрушені, залишилися тільки темрява та самотність. Я звик отримувати образи, звик до людських страждань. Зараз все стерпілося. Але це все не змогло розбити моє серце, розрушити його, тому що воно не отримало материнського прокляття, воно не зможе залишити мене. Та для щастя твоєї дитини, я благаю тебе о проклятті, благаю забери моє серце.

«У морі сліз і крові, що може зробити серце людини? Що воно може зробити?

Матусе, прокляне мене, забери його, я не бажаю з ним жити»

Але матері нема вже декілька років.  (Переклад  Лілії Сушко)